Ми не бачились п'ять років. Ні, не зовсім так. Вона мене не бачила. Я ж її - досить часто: у виставах Київського оперного, в концертах, на екрані телевізора. Завважувала зміни репертуару: Мімі в "Богемі", Маргарита у "Фаусті", нові записи з камерним ансамблем "Перпетуум мобіле", романси Чайковського
Почувши знайомий голос у святковому телеконцерті, радо бігла на нього, мов здибала рідню. Прискіпливо оглядала нову її сукню, лаяла освітллювачів, які невигідно освітили співачку, намашалась вловити незнані досі барви звуку, модуляції. Часом здавалася такою собі буркотливою нянькою, яка ревниво стежить за дедалі впевненішою та гінкішою ходою свого плеканця.
Щоправда, на няньку я "не тягну" - ані за віком, ані за статусом. Навіть на "хрещену матір", бо не стояла біля її колиски. Але з п'ятнадцяти літ творчої біографії Ліди Забілястої скоро десять пильно стежу за її зростанням, пошуками, досягненнями.
Вам, звичайно, важко уявити, що таке рідна пісня для людини, мало не на все життя розлученої з землею батьків. Та ще коли їй нагуркотіли, буцім умерла і та пісня, і та мова, вмерла душа народу...
Я бачила це... Невеличкий зал товариства "Україна". Англо-українська мовна мішанка. Відчужені лиця, сторожкі погляди навсібіч. І тендітна чорнокоса степовичка біля рояля. "Ой, ти мати моя..." Боже мій, як цей голос б'є по струнах душі, то голубить їх, то рве, то наче бере серце в долоні й заколисує, то вигортає з-під попелу давніх літ жарини любові... Заокеанські гості відтають, осипається шкаралуща упередженості, а невздовзі зал квітує усмішками. Так було і в Монреалі та Ванкувері, так було в Аргентині й у Франції. А вона не шкодувала себе (до речі, сама - член президії Товариства), свого таланту й натхнення. Після багатогодинних перельотів, попри труднощі акліматизації, зміну часових поясів, утому, виходила на сцену.
"Неощадливо так витрачати свій голос", - зауважую в розмові з її багаторічним педагогом і порадницею народною артисткою України, професором Київської консерваторії Зоєю Христич.
-Дарма ви так, - заступається Зоя Петрівна. - Ліда дуже розумно ставиться до своїх вокальних даних. Коли ми почали працювати, вона швидко зрозуміла, що від неї потрібно, і завдяки своїй цілеспрямованості зробила дивовижний стрибок уперед. Нині нікому й на думку не спаде, що Ліда додала якісь труднощі. Власне, її рівень засвідчує вже перемога у такому авторитетному змаганні, як конкурс імені Чайковського. Між іншим, там її буквально врятували сила волі й витримка. Після першого туру Ліда захворіла - застудилася. Але зробила майже неймовірне, щоб виступити у другому. І зрештою, перемогла. Вона не спиняється у своєму русі. Успішно гастролює за рубежем, удостоєна звання народної артистки республіки. Але попри все це вчиться й далі. Може прибігти на годинку - не на повний урок, просто "розспіватися". ГОловне - не збитися з напряму звуку, не втратити форми, не вибитися з тренажу. Вправи виявляють усі вразливі місця, "настроюють" голос, як інструмент. А це й справді напрочуд тонкий інструмент і потребує тактовного поводження з собою.
Ліда, як мало хто, розуміє це: ніколи не зазіхає на партію, не властиву її голосу. Хоч це так спокусливо! Скільки чудових співаків, прагнучи універсалізації, "підрізали" себе".
Такий голос, як у Забілястої, гріх занапастити. Його чарівний тембр заворожив свого часу музичного редактора студії "Укртелефільм" Жанну Бебешко. І коли стало питання, хто виконуватиме роль Ганни у фільмі за оперою Михайла Вериківського, поемою та повістю Тараса Шевченка "Наймичка", вона не вагалася. Вашались інші - адже в Київському оперному аж чотири виконавиці тієї партії. Чому саме Забіляста? Сьогодні, коли дивишся фільм, важко уявити, що Ганну міг зіграти хтось інший.
Зіграти?.. Адже йдеться про озвучення ролі, а грають, як правило, драматичні актори... Справді, здебільшого так буває. Але є винятки: Кармен - Олена Образцова, Мефістофель - Анатолій Кочерга... І в цьому ряду гідне місце посіла Лідія Забіляста - Ганна.
Вона не просто співала, аби продемонструвати свої вокальні дані, аскоріш співпереживала своїй героїні, - розповідає Жанна Бебешко. - Перепускала біль через себе... Ліда визнає, що їй ближчі образи трагічні, образи жінок, скривджених долею. Через те й любить опери Пуччіні.
Дивовижно сполучається в ній романтичний струмінь (як трепетно виконала вона вальси Шоппена, перекладені для голосу Поліною Віардо!) і набуте ще в Київському камерному хорі тонке відчуття стилю старовинної музики.
- Лідо, яку пору року ви найбільш любите?
Мовчить. Думає.
- Під настрій... Часом осінь, часом весну. (Я так і гадала - її натурі властивий перехідний, мінливий стан, а не щось викінчене та стале).
- А який час доби?
- Вечір.
Вона й сама, як той вечір, - задумлива, тиха, смаглява.
... Порожні нічні вулиці. Вологий асфальт - щойно тротуарами проїхали мийні машини, чепурили місто до свята. Весна цього року пізня, тільки вибруньковуються каштанові свічки. Завтра тут гомонітиме святкова юрба, а зараз лунко вицокують лиш Лідині черевички. Тихо. Ні машин, ні перехожих - жодних сторонніх шумів. Передтравневої ночі в органному залі вона записуватиме "Магніфікат" Вівальді. Урочиста ніч, урочистий зал, урочиста музика.
А за кілька днів на німецькій землі її зустрічатиме імпресаріо фрау Доротея Щльоссер, і Забілястій разом з усією оперною трупою захоплено аплодуватиме конозистий західноберлінський слухач.
Сьогодні Ліда ще не знає, як пройдуть ті гастролі. Думаючи про них, згадує торішній виступ у Кошіце й Празі і те, як бідкався генеральний директор Братіславської опери Ян Какош: "Чому я не можу подзвонити до Києва й викликати вас на одну-дві вистави? Адже це лише дві години літаком!" Вона усміхається подумки: багато ще нерозв'язаних проблем, недарма ж деякі порушила, виступаючи на республіканському з'їзді профспілок.
У вікнах не світиться. Її гості - сестра з племінничкою чекали, чекали та й поснули. Ліда тихо переступає порога, піднімає з підлоги іграшку. Мала Марійка запхинькала уві сні. Ліда нахиляється, торкає шовкове пасемце, й тихо струменить прадавнє: "Ходить сон коло вікон"...

Ірина РОЗУМ
"Україна", № 32, серпень 1987 р.