Інтерв'ю зібрано на основі уривків із книги Галини Конькової
"Лідія Забіляста. Голос - як струни душі..."
Яку подію у Вашому житті Ви вважаєте найважливішою?
Найсуттєвішим, найважливішим для мене є те, що я знайшла свій шлях у мистецтві, тобто мій вихід на арену мистецтва з перших кроків. Все могло відбутися зовсім інакше і тоді життя повернулося б в інший бік. А в особистому житті - певно, що народження сина.
1979-й рік...
Цей рік - найбільше моє розкриття як співачки, найвищий злет. Я стала лауреатом Всесоюзного конкурсу вокалістів ім. М. Глінки. Цього ж року відбувся відбір серед лауреатів до стажування в Італії - у знаменитому театрі "Ла Скала". Відібрали п'ять співаків від Радянського Союзу - пощастило і мені: Паата Бурчуладзе (Тбілісі), Володмир Зверєв і Володимир Попов (Московська консерваторія), В'ячеслав Болжінімаєв (Бурятія) і я - з України. Відбір був дуже серйозний, майже конкурс. В цей же час я почала працювати в театрі: спочатку - стажисткою, а вже через три місяці мене перевели до основного складу солістів. А через місяць відбувся мій дебют в театрі -в партії Оксани в опері П. Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм". Почала працювати над іншими партіями, але довелося все залишити і їхати в Італію: настав час стажування.
Отже, почався зовсім новий, відмінний від усього попереднього, період Вашого життя?
Зовсім відмінний. Щойно почався сезон в "Ла Скала" і навчання було так розподілено, що різні педагоги працювали з тобою над різними партіями: так я вивчила партії Мімі і мадам Баттерфлай ("Богема", "Чіо-Чіо-сан" Пуччіні), Кароліни ("Таємний шлюб" Чимарози) і партію сопрано в "Реквіємі" Верді.
А зайняття суто вокальними проблемами?
А вокалом займалася зі мною один раз на тиждень знаменитий педагог і славетна співачка Джульєтта Сіміонато. Чимало спогадів залишилося в мене про той час - щоденне відкриття чогось нового, незнаного досі в собі, в соєму голосі, знайомство з Італією, атмосфера уславленого на увесь світ театру - тільки про це можна написати окрему книжку: вражень мені вистачило, мабуть, на все життя. Незвично й радісно було щодня перебувати в стінах "Ла Скала", бачити сцену - ми йшли до школи через залу театру, і вже тоді я буцімто наповнювалася флюїдами, аурою тих, хто колись виступав з цієї знаменитої сцени. Я мала можливість слухати репетиції (а це теж була школа, та ще й яка!), ходити на вистави - нам давали абонемент з пільгами.
Ваш перший виступ на сцені Національної опери. Спогади? Відчуття?
Перша вистава - "Запорожець за Дунаєм" - стала для мене неабияким випробуванням. Я була застуджена, але не дозволила собі відкласти виставу й співала не в найкращому стані. І все одно - не могла дозволити собі відмовитися. Усі складнощі й негаразди зі мною знала тільки я. Тому поставила на сцені за хатинкою термос з теплим, настояним на травах, напоєм і тільки-но дозволяла сценічна ситуація, підходила й пила цей напій.
Ви вірите, що в житті більше позитивного ніж негативного?
Звичайно. По-перше, саме життя грунтується на позитивному: скільки ми бачимо прекрасного, чудового, неповторного навкіл - в природі, в людях. Треба триматися цього. Якби ми не акцентували увагу на позитивному, то нас вже затягнуло б в жахливу безодню. До речі, бачити хороше а не погане - це теж особливості мого характеру.
Яку партію Ви вважаєте етапною у Вашій творчості?
Певно, що Чіо-Чіо-сан. Це - етап у моєму житті. Увагу на ній було сконцентровано, звичано, пізніше, коли готували вже постановку. Але під час стажування в "Ла Скала" я бачила постановку "Мадам Баттерфлай" і мріяла, що колись проспіваю її у театрі. Я спочатку мала амплуа ліричного сопрано й не дозволяла собі драматичних партій. А це сталося значно пізніше - виставу було спочатку знято з репертуару, а потім зробили нову постановку. Тоді диригент Олег Рябов запропонував мені співати Чіо-Чіо-сан. Партію було підготовлено ще в Італії. За ці роки і вона, мабуть, трішки "відлежалася", і я сама щось більше в житті збагнула. В той час, коли я її співала, я вже народила дитину. Відчуття материнства - це дуже важливо. І в житті, і у виконанні такої ролі, як Баттерфлай.
Ви вірите в теорію кількох існувань людини в попередньому житті?
Не знаю... Але коли я у Франції приїхала в Авіньйон (де була колись резиденція римських пап) і потрапила в середньовічний замок - в Авіньйоні чимало напівзруйнованих замків (уявляєте - стіни до 1,5 м товщиною) - де, звичайно, господарі ходили лише в хутрах і грілися біля камінів, а освітлювалися ці величезні замки факелами, я чітко відчула, ніби колись вже тут була. На жаль, ми не можемо цього поояснити - це дивне відчуття, що з тобою щось вже відбувалося, що ти точно пам'ятаєш місце, в яке, здається, щойно потрапив. Але часто я ловила себе саме на цьому - на ситуації, яка ніби-то повторювалася в моєму житті. Не так давно почали про подібне писати - я цікавлюся такою літературою. В тому замку Авіньйонському була чудова акустика, і хоча я, зазвичай, не люблю десь несподівано співати, але коли мене попрохали, я заспівала - звучання було дивовижне, і залишилося незабутнє враження від того, нібито і раніше вже щось схоже до цього зі мною відбувалося.
Яку партію Вам найскладніше було готувати?
Спочатку думала, що важко буде відповісти, бо не пам'ятаю. Але потім згадала, що це була партія Ельза в опері Вагнера "Лоенгрін". Причина проста і навіть банальна - було дуже масло репетицій. А оскільки опера виконувалася до того ж німецькою мовою, то, розумієте, це було е просто. Вистава йшла дуже рідко в театрі, у нас було два склади, і мені нещастило часто співати Ельзу - працювали в основному на одному складі. А я потрапила до другого. Тому доводилося щоразу ніби вперше виходити на сцену. "Лоенгрін" - вистава, яка, мабуть, відібрала в мне найбільше здоров'я.
В яких зарубіжних країнах Ви виступали?
Легше сказати, де не виступала - не впевнена, що зможу навіть перерахувати: де я тільки не була! Якщо говорити про континенти, то це і Австралія, і Південна, Північна Америка, і вся Європа, Канада, Японія, Сингапур.
Ви працюєте лише в театрі. А Вас не приваблює викладацька діяльність?
Я не дозволяю собі займатися учнями, викладати вокал, тому що не можу знайти теоретичне підгрунтя, теоретичні пояснення тому, як спвати, чому я роблю це так, а нне інакше. Я не теоретик, а практик. І я не в змозі теоретично обгрунтувати свої відчуття створення образу. Я можу це прожити лише через виконання на сцені.
